Притумленним зойком, якого у місті
Давно вже не чути від гарків машин,
Я йду електричкою, підземкою, стрічкою
Обабіч чи поміж стриножених слів.
І вітер зап’ястки мої обіймає,
Лоскоче, мов хоче сказати: «Не йди!».
- Не йди! – я б хотіла не йти і ти знаєш,
Уривками рук, мов з кайдан: - «Відпусти!»
Діодними ранками манять МакДаки,
Для тебе вони, мов маршрутні боги,
Ботичні гекуби і техно-гекати…
Залежний, заручник вай-фай мережі.
«Зелених сестер» в голові стоголосся,
Прострації хвиль в павутинах доріг,
Ще трішки і замість волосся
Полізуть антени GPS-приймачів…
А сонце у небі… і вітер, і хмари…
мені б бігти по вогкій, вологій траві,
мені бігти - незакінчені справи,
та знов повертаюсь до міста в тобі.
Немає коментарів:
Дописати коментар