якось дивно це говорити
сидячи нагою у порожній керамічній ванні
притулятися чолом до її вигинів
ніби у пошуках студи чи колін
на яких ніколи не лежала у матері
відкривати долоні мов до останнього тепла
яке тікає через шиби вагону поїзда
чи життя і намагатись полікувати
ніби метелика чингачгук
ніби хетті уа-та-уа
але повертається краник
і до мене підступає вода
нових слів рядків із віршів
захованих образів
невідкритих нікому істин
занурююся у них
і лише ланцюжок зі срібним хрестиком
робить це занурення тимчасовим
підіймаюся
над своїм болем і твоїми образами
вода перетворюється у каламуть
виходжу із неї ніби з річки
течія якої ні до чого не веде
а ти тримаєш переді мною рушник
ти ж знаєш я б ніколи тебе не образив
і я вперше розумію
як твердо
ти тримаєш за ним
рушницю
Немає коментарів:
Дописати коментар