Коли тихо падає сніг, я згадую про те, що
люблю зиму. Люблю скрип морозу під ногами, звуки хурделиці за вікном. Люблю.
Люблю
зиму за довгі ігри з братом у сніжки, катання на лижах і ковзанах. Люблю за те,
що ми можемо зліпити на подвір’ї сніговика та сміятися. Сміятися. Дзвінко і
голосно.
Люблю
за Новий рік, святкову ялинку. Люблю через те, що мій тато – Дід Мороз. Він сам
мені казав. І мама говорила не раз, коли я, налякана, прокидалася у ночі:
„Батько не прийде!” Я знаю, він – Дід Мороз.
Тому й не прийде. Так, Дід Мороз. Навіть одного разу подарунок мені
приніс – маленьке біле ведмежа з відірваною лапою. Я заплакала, а він сказав,
що воно найкраще, що ні в кого такого немає. Вірю. Немає. Ніколи з ним не
розлучаюся.
Коли тихо падає сніг, я чомусь все частіше бачу тебе. Ти постійно
сидиш на підвіконні з сумною посмішкою. Я бачу тебе, та не знаю твого імені.
Чому ти тікаєш, коли я починаю з тобою говорити? Ти постійно сидиш на підвіконні
і дивишся, як внизу різнобарвними вогнями світиться місто, гудять сирени машин,
кудись поспішають перехожі і, як тихо падає сніг.
Холодно. Гуляє віхола. Мороз малює на вікні
візерунки. Ти прикладаєш до серця, якусь іграшку і, прилипаючи щокою до шибки,
обводиш пальцями малюнки зими. Вихід завжди є.
Та чомусь біле стає червоним, гаряче – холодним. Ти лякаєш мене. Я не
розумію. Я просто не розумію. Не зникай. Тільки не зникай.
Мені сьогодні так сумно. Кажуть, цієї зими
снігу не буде. Люди, схаменіться! Навколо ж сніг. Тихо падає сніг. Я бачу його
в очах, у словах. Він кожної миті тане на губах, вкриває плечі, пестить волосся, заходить у душу.
Навіть у моїх руках сніг. Це справжня зима.
Сьогодні прочитала в газеті, що хтось
вистрибнув з вікна. Так, сумно. На
дорозі лежить одноногий ведмедик, і мама нарешті сказала: „Катрусю, Діда
Мороза нема!”
