стигматовані думки

Стигматовані думки опускаються в низ живота,
Вириваються назовні рештками ненароджених нами життів.

Кров на руках, по ногах, кров на дзеркалах майбутніх шляхів
Запікає надовго трирани, нудоти...

Залишаєм на завтра вчорашні сніданки душі,
Недоїдене світло і страви холонуть до пізніх цілунків.
Я не привід, не привид, не провод, хоч якби хотів
Ти залізти у мене... в щілинки... в кущі...

Стигматоване небо сьогодні не плаче,
Погвалтоване вироком поглядів зцілених ввись.
Я втискаюсь в буття щеневкраденим щастям
І шепочу до Бога: "Дивись!
Розчленований припис святого дитяти,
Світ звиває хробаччя перегною і гною занедбаних днів.
Salva nos! - а чи, може, для тебе смерть краще?
Рукодив? Серед кодла щурів?!"
Стигматоване пекло, мов спорід із раєм,
В ньому бракне вогню, бо сірник загорівся не там.
Дотліває прядило столітніх циклічних рейкар,
А герої з нехрестям сміються навзаєм.

Постмодерно... чудовно... деградно,
Мов утопки в лайні і вині, 
Ми благаємо в Бога не раю,
А клинка у сусідській спині.

Стигматовані думи: і пекло, і небо 
Поргуповано рвуться в моїй голові. 
Salva me! - а чи краще - не треба,
Боже вільна! Вільню мені!!!