залізничні забавки

граєшся на колії електропоїздів приміського сполучення

витанцьовуєш старими білими балетками

гіркі присмаки залів очікування

з найпотаємнішої комірки свого власного  ж/д вокзалу

люблю коли по шибках

люблю коли пошепки

дощ        

змиває на колії бруд із облич затятих невиправних безхатьків

але…

ти падаєш

дрібними монетами у порожній кавовий автомат

ти падаєш

розмінюєш кров на рідину досить сумнівної якості і

хлепчеш язиками сотень покинутих собак

відчай з рельєфного дна позаполіетиленового життя

хтось з буфету голкою тягне: «в тому є кайф!»

думаєш: «в тому є кайф!»

і знову

в Роберта Брюса граєшся

хоча і старі балетки конфліктують зі слизькою поверхнею

мов останні кроки самогубці

пустеля

кажеш, моє тіло – пустеля,

розжарене плато на тлі чорноземів землі

чи кілометри штучно створених цукрових бескидів,

так би і блукав ним теплими пальцями

у пошуках мрійно-бажаних оаз,

коливально-поступальними рухами

намічував і прокладав омего-маршрути

вдень і вночі, вночі і вдень, а потім ще раз вдень і…

безліч раз вночі

аж до повноцінних автомагістралей і автострад,

танення цих псевдоарктичних снігів,

сиропової липкості…

допоки не прийдуть морозяно-росяні ранки…

та вони не прийдуть,

не прийдуть, дурненький,

і не тому, що ім’я моє Сахара чи Калахарі,

в них часом теж температура тіла нижче нуля,

просто…

населяй мене,

намічуй і прокладай