любов без парасольки

- Привіт, пам’ятаєш мене? – усміхається, звисаючи зі стелі, маленька біла лялечка. – Ми ж нещодавно говорили?! Я була у твоєму тістечку… У тому, перепацьканому кремом…

Починаю згадувати усіх знайомих мені лялечок… У тістечку?! Ні, таких у мене ніколи не було. Були недолугі школярки, які мріяли втратити цноту, не знаючи де і взагалі чи у них є ця нота, сором’язливі студентки, які вдень гризли нігті впереміж з гранітом науки, а вночі хтиво звивалися, дивлячись порно… Хм… Подружки друзів, які нявчали: «Ти розумієш… А він… А я…», а потім, коли мені набридали усі ці історії, - вищали не своїм голосом: «Глибше! Швидше! І силь-ннні-ше!». Згадую усіх: вродливих і не дуже, навіть справжнісіньких потвор… Викладачок, директорів, офіціанток, хатніх робітниць… Дружин військовослужбовців і суджених спортсменів, чоловіки яких досі гадають, що жіноче тіло – це футбольне поле чи плац, на якому можна грати чи марширувати лише у певний визначений час... Бували кокетки, неформалки, навіть лесбіянки… Хм, сам собі дивуюся!.. Було усе чи майже все, але у тістечку?! З кремом?! Хоча… з кремом можливо і було діло, але не з тістечком і не так, щоб я не міг згадати.

- Ні, не пригадую, - відказую я, хитаючи головою туди-сюди, намагаючись потрапити в такт з коливаннями нитки, на якій власне і тримається ця лялечка.

Аж тут вона починає відверто гиржати, не сміятися чи хихикати, як притаманно дівчатам, а саме гиржати. Це гиржання з часом переростає у якусь біснувату істерику, причому голос лялечки все більше стає схожим на чоловічий бас.

убити сусідку

*
Цього дня я прокинулася і зрозуміла, що маю вбити свою сусідку… Я підійшла тихо, доки вона спала, і задушила її пакетом для сміття, мабуть, цим же підкреслюючи їхній нерозривний зв'язок. Потім довго сиділа і дивилася на її мертву плоть. Я не кажу тіло, бо ж коли вбивають тварину це – лише шмат м’яса, який, по суті, стане через кілька годин, якщо його не покласти в холодильник, прихистком смороду і гнилі.
Вона була твариною, тому заслуговувала на синюшне намисто і такі думки. Я не шкодувала про скоєне, в мені не було ні краплини жалю, лише бажання довго, нудотно довго дивитися на витвір своїх рук і поліетилену.
Її серце не билося… Нарешті в кімнаті було тихо… Ні тобі крику, ні тобі шуму… Лише тиша і я, хоча я, мабуть, також тиша. Її груди не здіймалися більше вгору під тиском кожного нового ковтка повітря… Воно вийшло з розряду товарів громадського вжитку, які спочатку облапують немитими руками, а потім кладуть до рота. Воно стало лише моїм… чистим… вільним… простим… Я дивилася на неї і вперше не відчувала роздратування і відрази… Вона більше не була розцяцькованою барбі, не була міс «Я дуже класна», не була шльондрою з букетом венеричних хвороб і тому подібним… Вона була звичайною… Хм, тут я вперше подумала, що могла б з нею жити, нею такою…
Усе свідчило про реальність. Без жодного шматочка рожевих ілюзій, хіба що залишків косметики на її тепер блідому обличчі. Я підійшла ближче… Я риготала… І це вона, та, що величала себе невідомо ким?! Я куди вища… Розуміння того, що вона нарешті не дихає і в цілому світі про це знаю лише я, надихало мене. Я почувалася всесильною. Вбивати! Це і є, певно, найбільшою силою. Я нарешті зрозуміла Дарвіна і подивилася на світ іншими очима. Усе куди простіше… Ні тобі совісті… ні всепрощення… Це все біблійна маячня. Вбивати – ось найвища сутність усього людського. Ми плодимось, як тварини, живемо не краще, то чом і не вбивати, як тварини?! Мої очі заіскрилися. В мені виникло величезне бажання кромсати, різати і рвати. І я робила це… Я випотрошила її, мов порося, бавлячись із кров’ю, потім ламала кістки, хрящі, мов сухе гілля, котре потрібно спалити. Я понівечила її всю, заливши лише очі. У неї були блакитні, мов небо, очі, лише їх я не зачепила. «Хтось колекціонує вуха, ніби намисто, - подумала я. –  чом мені не колекціонувати очі?!».
У двері постукали…

бісенята у рожевих трусиках

Ч а с т и н а   п е р ш а

*
- Привіт.
Теоретично пристрасний цілунок, продуманий з точністю до деталей, на практиці переходить в розмите, швидке, дружнє «цьомкання»…
- Привіт.
Відповідає вона, думаючи – радісно, а насправді – з мармуровим обличчям, пораючись біля плити…
- Кави? – а сама думаєш: «І на біса йому кава?!»
- Так, будь ласка, - а сам думаєш: « І на біса мені та кава?!»
Грюкіт…
Ляскіт…
Кип’яток на штанях…
Крик…
«Дурепа, куди ллєш?!»