пʼятниця, 20 березня 2009 р.

любов без парасольки


- Привіт, пам’ятаєш мене? – усміхається, звисаючи зі стелі, маленька біла лялечка. – Ми ж нещодавно говорили?! Я була у твоєму тістечку… У тому, перепацьканому кремом…

Починаю згадувати усіх знайомих мені лялечок… У тістечку?! Ні, таких у мене ніколи не було. Були недолугі школярки, які мріяли втратити цноту, не знаючи де і взагалі чи у них є ця нота, сором’язливі студентки, які вдень гризли нігті впереміж з гранітом науки, а вночі хтиво звивалися, дивлячись порно… Хм… Подружки друзів, які нявчали: «Ти розумієш… А він… А я…», а потім, коли мені набридали усі ці історії, - вищали не своїм голосом: «Глибше! Швидше! І силь-ннні-ше!». Згадую усіх: вродливих і не дуже, навіть справжнісіньких потвор… Викладачок, директорів, офіціанток, хатніх робітниць… Дружин військовослужбовців і суджених спортсменів, чоловіки яких досі гадають, що жіноче тіло – це футбольне поле чи плац, на якому можна грати чи марширувати лише у певний визначений час... Бували кокетки, неформалки, навіть лесбіянки… Хм, сам собі дивуюся!.. Було усе чи майже все, але у тістечку?! З кремом?! Хоча… з кремом можливо і було діло, але не з тістечком і не так, щоб я не міг згадати.

- Ні, не пригадую, - відказую я, хитаючи головою туди-сюди, намагаючись потрапити в такт з коливаннями нитки, на якій власне і тримається ця лялечка.

Аж тут вона починає відверто гиржати, не сміятися чи хихикати, як притаманно дівчатам, а саме гиржати. Це гиржання з часом переростає у якусь біснувату істерику, причому голос лялечки все більше стає схожим на чоловічий бас.
Я жахаюся, починаю розмахувати руками, кричу, як раптом вона перетворюється на довжелезного, темного, страшного такого хробака.

…..

- І що далі?

- Я прокидаюся…

*

Цього ранку Кеті захотіла вершків… Я ніколи не знав, чого вона ще захоче зранку, кого чи захоче ранку, але мені подобалося, як вона усміхалася… Вона завжди зранку усміхалася… Спочатку мружила очі, туго-туго, мов кошеня, загорталася у ковдру, водночас таким чином стягуючи її з мене, а потім – швидко схоплювалася з бадьорим радісним сміхом і владно викрикувала: «Хочу вершків!», «Пішли стрибати через канали!» чи... В цьому не було жодного сенсу. Я однаково ніколи не виконував цих її забаганок, невдоволено бурчав щось собі під носа, намагався повернути ковдру і знову засопіти, додивляючись сон. Вона теж це знала, але не зважала, бо любила усміхатися, а я любив, як вона усміхається…


- І що далі?

- Кеті захотіла вершків…

*

Хробак нарешті припинив гиржати і впав зі стелі, точніше з ниточки, на якій тримався, на підлогу. Подивився на мене якось підозріло і подався геть до дверей.

Мені захотілося чомусь його зупинити…

- Зачекай, - крикнув я хробаку, та хробак не зупинився.

Хм… Люди теж досить часто не зупиняються… і на це є безліч причин, проте одна-єдина відповідь – їм просто байдуже, що хтось кричить їм «зачекай»…

….

-          І що далі?

-          Нічого… продовжують іти…

 *

Того дня Кеті плакала… А я не хотів слухати… Не хотів більше її слухати, як і дивитися на її тіло…

Дивно, я стільки усього перебачив за свої сорок чотири, але це вперше в мені прокинулася гордість і я нарешті переконав себе, що я не на смітнику знайшовся, аби підбирати після когось усілякий непотріб. Звісно, вона аж ніяк не була насправді непотребом – молода, вродлива… Хм, вона була непотребом через те, що була зі мною, а я – що був з нею. Це дивно, наскільки швидко люди стають один одному непотрібними…

Я просто пішов, а вона крикнула те саме «зачекай».

- Зачекай!


-          І що далі?

-          Вітер...

 *

Я біг, мов дитина, яка біжить до батька, котрого ніколи не бачила, мов річка, мов звичка, але не наздогнав його. Хробак утік. Я не міг пояснити, як, але він втік. Коли я добіг до дверей, за ними лиш співали пташечки, світило сонечко, росла травичка, а десь далеко – йшла Кеті…


- Дайте здогадаюся. Просто йшла?

- Далі? Так…

*

- А ви знаєте, що я не ваш психолог? – позбувшись свого набридливого «далі» і терпіння, нарешті запитав мене чолов’яга, що сидів у кріслі навпроти.

Я подумав, що знаю.

- Знаю, - відповів я.

- От і добре! А знаєте, що проведете залишок життя за ґратами?

Я подумав, що ми усі в тій чи іншій мірі за гратами, але не відповів нічого.

- Так, ви підтверджуєте те, що вбили свою співмешканку двадцятилітню студентку за обміном Кетлін Харріс? – якось дивно продовжував чолов’яга, ніби з американського детективу, ковтнувши трохи слини.

- Ні. – не підтверджував я.

- У вас є мотив – зрада, немає алібі, хіба що хробак підтвердить, а у нас є свідки і ваші відбитки на знарядді вбивства. Хто ж це зробив по-вашому?

- Вітер…


-          І що далі? – запитаєте ви.

-           Нічого, – відповім я, хоча міг би сказати, що мене таки посадили, згадати про пундики з ваніллю і про хробака...

Так, я нарешті згадав ту лялечку… Знаєте, зрада – це і є ніби лялечка, яка з часом перетворюється на хробака у тістечку, який відважно псує кремовий смак кохання. Ти кидаєш його… Йдеш… Та вітер у скроні продовжує шепотіти лагідним голосом: «В твоєму тістечку хробак. Убий! Бий!». І ти вже не можеш інакше… та і не хочеш… Коришся…

*

Дощ… Знову із землі вилазять хробаки… Ким вони є зараз?! У чиє тістечко залізуть?! З’їдять крем і поповзуть далі чи як і мій заснуть навіки?! Хто зна…

*

- Візьми парасольку… і слідкуй, щоб не підхопити хробака, - усе тим же лагідним голосом, усміхаючись за вікном, продовжує шепотіти вітер…

Лише він один вийшов сухим з води… Лише він завжди виходить сухим… Хи-хи…

Немає коментарів:

Дописати коментар