кімнати

В кімнаті з нерівними стінами,

дверима нерівними,

віконними рамами

стоїш із нерівними крилами,

стоїш одинока,

поламана.

Нескладно усе,

не складно,

і ти не складаєшся,

не склеюєш світ з паперових,

зболілих думок,

ти сильна -

підлога у домі вже валиться, -

цей запис останній

на стелі твоїх помилок.

Паплюжать, плюють,

із щілинок на нитці звиваються

цих днів безсоромні,

лихі павуки

усе і на все, що колись усміхалося

від дотику крил,

від тепла,

що ішло від твоєї руки.

А зараз пилюка, і міль,

скрізь уламки,

подряпані фото

затертих дитячих облич -

заломлення світла

Богдану-Олегу Горобчуку

Безвимірний вимір тебе у мені
перевершив усі сподівання, -
і мене накрило
ковдрою,
ефірним теплом,
почуванням того,
що ти поряд,
тулишся носом до мого вуха,
скорочуючи простір,
де б могло зародитися
ціле життя,
чи уже зароджується…

Довге, повно-тривале
наповнення легень щастям,
прописні літери поцілунків
на ще не згаслих рум’янах
блідолицих тіл,
примушували мене рахувати,
скільки тебе,
у цій конкретній секунді,
хвилині, годині
так,
що навіть бездушний ворог
у кутку кімнати
ізольовано,
одиноко мовчав,
залишивши час
на нас з тобою…

Порухами,
ніжними, солодкими втратами
тебе там, 

балада про сонце

Знову дихаєш сповідями,
плачами, проханнями
з підлоги, з-під лавок,
з колін юродивих
заблуклих дітей,
ковтаєш пігулки,
зализуєш рани
церковними співами,
воском мальованим
духом просвітлих тіней...
і займаються зайчики,
тікають з підрамників,
у посохлих садах
проростають квітки,
сподіваєшся,
так, сподіваєшся,
він, як сон, недосяжний,
та одмінно колись
він все ж має прийти.

Поцілована,
так, поцілована
не обділена Божим велінням,
заладована,
душа неодспівана
все шмигає вночі,
неспокоєнна,
знову дихає,
благає -
візьми!
а ікони довкола лукавляться,
їхні зайчики - чорні коти,
усміхається вищість,
вона усміхається -
дочекайся,
чекай,

фатум

Сполотніла душа, 

Залишилася пусткою
Серед вбогих думок,
потравмованих зойків трамваїв; 
і іти/не іти -
задротована словом,
ще не кинутим ним,
але піднятим каменем; 
і малюй/не малюй,
а фарбунки тікатимуть,
нечистотами міста,
маршрутно-стічними канавами, - 
сполотніла душа
не займеться аматором,
а художник помер,
безвідчутно,
        без неї
              нещасним.

океанографія

мов два океани зі спільними течіями,
холодними, теплими, холодно-теплими,
тепло-холодними рухами,
заміщуючись водами один в одного,
сягаємо глибин найдовших наших западин:
тіл, душ, розуму…

в такі миті я переконуюся, що насправді
навіть твої шкарпетки прекрасні,
хоч і носиш ти їх як попало, на босу ногу,
навиворіт моїх чеснот, і, як завжди,
розгублено кімнатами,
неправильно кидаєш в пралку.

ці стіни… ці стіни, як мегареальності
недописаних сповідей почергово звернених поглядів
солодкавих поранень,
ними бігають зайчики романтичних голлівудських фільмів
і, здається, ця мить не скінчиться й до ранку,
але…
не закінчується й потім.

малювати… малювати теплими акварельками пальців,
по твоїй прохолодній вологій спині
не «люблю», не «коханий», «єдиний», «назавжди» -
просто «дякую», що в тобі і в мені
живуть океани, такі рівнозначні
на невиданій карті, нашій ліжко-Землі.