коли зблідне аркуш паперу

Коли зблідне аркуш паперу,

І ти не прочитаєш слів,

На червону землю під холодним небом

Ляже тихий і дуже солоний сніг.

Запитаєш… а він мовчатиме,

Буде танути миттю на кінчиках вій

І прозорою білою ляпкою

Все писатиме: «більше не твій!».

Кинеш в урну листочок зіжмаканий,

Вже за звичкою зайдеш в магазин,

Купиш курку, вина і налякано

Знову ляжеш у ліжко не з тим.

Будеш думати, довго не спатимеш,

Що зробила, коли, чи не так…

За вікном щось мороз малюватиме,

Ніби дротом колючим по теплих руках.

Завтра що? Чужі діти санчатами,

Мов ножем по змарнілій щоці,

Будуть різати біль твій на клаптики,

На маленькі шматочки душі.

Все летітиме сніг, все лягатиме…

І байдуже, чия вже вина…

Знаєш, не треба щастя шукати там,

Де його не було і нема.

любов без парасольки

- Привіт, пам’ятаєш мене? – усміхається, звисаючи зі стелі, маленька біла лялечка. – Ми ж нещодавно говорили?! Я була у твоєму тістечку… У тому, перепацьканому кремом…

Починаю згадувати усіх знайомих мені лялечок… У тістечку?! Ні, таких у мене ніколи не було. Були недолугі школярки, які мріяли втратити цноту, не знаючи де і взагалі чи у них є ця нота, сором’язливі студентки, які вдень гризли нігті впереміж з гранітом науки, а вночі хтиво звивалися, дивлячись порно… Хм… Подружки друзів, які нявчали: «Ти розумієш… А він… А я…», а потім, коли мені набридали усі ці історії, - вищали не своїм голосом: «Глибше! Швидше! І силь-ннні-ше!». Згадую усіх: вродливих і не дуже, навіть справжнісіньких потвор… Викладачок, директорів, офіціанток, хатніх робітниць… Дружин військовослужбовців і суджених спортсменів, чоловіки яких досі гадають, що жіноче тіло – це футбольне поле чи плац, на якому можна грати чи марширувати лише у певний визначений час... Бували кокетки, неформалки, навіть лесбіянки… Хм, сам собі дивуюся!.. Було усе чи майже все, але у тістечку?! З кремом?! Хоча… з кремом можливо і було діло, але не з тістечком і не так, щоб я не міг згадати.

- Ні, не пригадую, - відказую я, хитаючи головою туди-сюди, намагаючись потрапити в такт з коливаннями нитки, на якій власне і тримається ця лялечка.

Аж тут вона починає відверто гиржати, не сміятися чи хихикати, як притаманно дівчатам, а саме гиржати. Це гиржання з часом переростає у якусь біснувату істерику, причому голос лялечки все більше стає схожим на чоловічий бас.

убити сусідку

*
Цього дня я прокинулася і зрозуміла, що маю вбити свою сусідку… Я підійшла тихо, доки вона спала, і задушила її пакетом для сміття, мабуть, цим же підкреслюючи їхній нерозривний зв'язок. Потім довго сиділа і дивилася на її мертву плоть. Я не кажу тіло, бо ж коли вбивають тварину це – лише шмат м’яса, який, по суті, стане через кілька годин, якщо його не покласти в холодильник, прихистком смороду і гнилі.
Вона була твариною, тому заслуговувала на синюшне намисто і такі думки. Я не шкодувала про скоєне, в мені не було ні краплини жалю, лише бажання довго, нудотно довго дивитися на витвір своїх рук і поліетилену.
Її серце не билося… Нарешті в кімнаті було тихо… Ні тобі крику, ні тобі шуму… Лише тиша і я, хоча я, мабуть, також тиша. Її груди не здіймалися більше вгору під тиском кожного нового ковтка повітря… Воно вийшло з розряду товарів громадського вжитку, які спочатку облапують немитими руками, а потім кладуть до рота. Воно стало лише моїм… чистим… вільним… простим… Я дивилася на неї і вперше не відчувала роздратування і відрази… Вона більше не була розцяцькованою барбі, не була міс «Я дуже класна», не була шльондрою з букетом венеричних хвороб і тому подібним… Вона була звичайною… Хм, тут я вперше подумала, що могла б з нею жити, нею такою…
Усе свідчило про реальність. Без жодного шматочка рожевих ілюзій, хіба що залишків косметики на її тепер блідому обличчі. Я підійшла ближче… Я риготала… І це вона, та, що величала себе невідомо ким?! Я куди вища… Розуміння того, що вона нарешті не дихає і в цілому світі про це знаю лише я, надихало мене. Я почувалася всесильною. Вбивати! Це і є, певно, найбільшою силою. Я нарешті зрозуміла Дарвіна і подивилася на світ іншими очима. Усе куди простіше… Ні тобі совісті… ні всепрощення… Це все біблійна маячня. Вбивати – ось найвища сутність усього людського. Ми плодимось, як тварини, живемо не краще, то чом і не вбивати, як тварини?! Мої очі заіскрилися. В мені виникло величезне бажання кромсати, різати і рвати. І я робила це… Я випотрошила її, мов порося, бавлячись із кров’ю, потім ламала кістки, хрящі, мов сухе гілля, котре потрібно спалити. Я понівечила її всю, заливши лише очі. У неї були блакитні, мов небо, очі, лише їх я не зачепила. «Хтось колекціонує вуха, ніби намисто, - подумала я. –  чом мені не колекціонувати очі?!».
У двері постукали…

бісенята у рожевих трусиках

Ч а с т и н а   п е р ш а

*
- Привіт.
Теоретично пристрасний цілунок, продуманий з точністю до деталей, на практиці переходить в розмите, швидке, дружнє «цьомкання»…
- Привіт.
Відповідає вона, думаючи – радісно, а насправді – з мармуровим обличчям, пораючись біля плити…
- Кави? – а сама думаєш: «І на біса йому кава?!»
- Так, будь ласка, - а сам думаєш: « І на біса мені та кава?!»
Грюкіт…
Ляскіт…
Кип’яток на штанях…
Крик…
«Дурепа, куди ллєш?!»