Моє серце
розкреслене цеглою по асфальту
дитячими
класиками.
Хтось кидає
пляшкові уламки у моє єство,
бажає утілків
мрій незагаданих
сонячній рибці,
чи перехресткам
шляхів;
і байдуже, куди
вони летять,
у яку з частин
розкреслень потраплять,
адже усі ці
класики – риби,
потонулі кораблі
у сивих заплетах доріг,
кровоносних
судинах мого невічного двигуна,
моїх невічних
світо-рожево-бачень
заплющених очей.
Удар… Удар… Удар…
Тиша…
Білими
босоніжками, кедами, шузами
тавруєш
зізнання-замінниками тіло і душу мою.
Б’є – значить
любить.
Бог любить мене,
та чому ж часом,
коли йде дощ,
фарбунки стікають
брудними пацьорками,
мене розмиває,
змиває доленосні
накресли мого тіла,
мов мапові
позначки
окремих фрагментів світів.
Класики зникають…
Пляшкові уламки
теж…
Діти ідуть…
Кленолистом-падолистом
у хворі аорти...
Захлинаюсь…
Задихаюсь…
Цното-асфальт…
Та будуть і інші…
Землі круговерти
–
не мають
спинятись.
Хтось обов’язково
цеглою знову накреслить,
можливо, тебе,
мій небесний проектний фанатик,
на місці минулих,
на просохлому за
ніч мапо-доле-асфальті,
адже ж
людство – то
всього лише
сукупність
циклічних ігор
богами у класики.
Немає коментарів:
Дописати коментар