Зав’язка:
Коли дерева
стають низькими, ти починаєш усвідомлювати, що нарешті потрібно робити вибір.
Розвиток дії:
Аналізуєш, ніби
проходиш свій шлях спочатку до якогось певного моменту ще раз і ще раз, але
цього разу з мікроскопом.
Найсмішніше -
систематизуєш і робиш висновок.
Кульмінація:
Ти – лише рештки
чоловіків. Чим тобі не біблійна легенда про початок світу і що ти банальне
ребро?!
Експозиція:
Коли дерева були
високими, тобі здавалося, що світ – карамелька в руках сусідського хлопчика,
який постійно зве тебе «баратькою» (фіг зна чому, - К. Л.), дере за волосся і
корявим почерком пише на парканах, цегляних стінах, асфальті - «я тібя люблю». Тобі здавалося, що як
сусідського хлопчика, цей світ можна змінити… з недосяжної карамельки,
наприклад, на досяжний цукор з магазину по три гривні, що, загалом, однаково,
бо вже тоді ти знала, що перш за все, цей світ і що є в ньому – любов, а отже з
будь-якого цукру можна зробити карамельку. За цієї умови – що тобі до
сусідського хлопчика?! Та з нього усе починалося. Під словом «усе», я маю на
увазі тебе, якою ти є зараз.
Ти запитала його:
-
Чому
ти звеш мене «баратькою», дереш за волосся і пишеш усюди корявим почерком «я
тібя люблю»?! Хіба така любов? Хіба любов те, що несе лише біль і образу?
А він відповів:
-
Бо ти
баратька! – і почав дерти твоє волосся.
Ось так ти вперше зрозуміла, що означає прислівник «по-чоловічому». Ось так
ти вперше зрозуміла, що ніфіга ти не зрозумієш, якби не старалася і щоб не
робила, а от лисою з часом ходити будеш. Що з іншого боку – так по-жіночому –
наступати кожного разу на одні й ті ж граблі, мотивуючи: «Ну ані же такіє
харошенькіє».
Ремарка:
Мене завжди дивували оці твої недолугі
вислови, оці твої ірраціональні дії, котрі знайдуть своє логічне пояснення лише
тоді, коли врешті якийсь чотириокий фауст, сидячи в своїй похилій, голодній
норі, під каганкове світло і ковток коньяку відшукає сенс життя. Ну як можна так
сліпо любити увесь світ?! Як можна ціною свого волосся давати шанси тому, хто
хоче втопитися і вхопити на дно тебе з собою?! Так я зрозуміла, що любов –
одвічний біль, та без нього не було б жодної розумової активності.
Коли тебе вперше захотіли загубити, поставивши в жахливо-кусючій синій
сукенці в одну шеренгу з такими ж синіми сукенками і костюмчиками, і змусили
серед задушно-бездушного натовпу крізь регіт і неслух пищати польовими
цвіркунами якийсь ямбовий катрен з банальними римами, до якого, по великому
рахунку, не має нікому діла, ти ще лизала свої карамельки з магазинного цукру по три гривні, але вже
починала думати, звідки той цукор береться.
так, ти правий:
