якби ти дозволив...

Миколі Ільків-Свидницькому

«а знаєш, я тебе ненавиджу.
ненавиджу,
бо ти розставляєш усе по поличках,
коли в мені живе хаос,
такий маленький некерований монстр,
котрий щоранку виривається назовні,
вмикає нагучно музику,
будить сусідів і слухає,
довго слухає,
як ті грюкають нам у двері,
і погрожують подзвонити куди слід,
танцює босими ногами
по холодній кафельній підлозі
і не боїться застудитися,
танцює, бо знає, як це тебе бісить,
бісить тебе, розливає каву,
а коли не розливає, -
ставить гарячу чашку на твій улюблений
дубовий стіл,
обпікає руки,

кожного разу обпікає руки,
хоч і знає, де лежить рушник,
розкидає папери, б’є посуд,

драматизує, каже бе-бе-бе,
не слухає тебе,затьмарює сонце,
сміється, коли цілуєш...
творить в тобі бадабум
розміром із півпланети...
я ненавиджу тебе,
бо ти постійно думаєш,
постійно думаєш, коли я живу без тебе,
стАрію з кожним днем,
кормлю кота, забуваю про свята,
що не свята,
лечу на фестивалі
в якісь…а чорт їх знає,
п’ю галіме пиво,
катаюсь автостопом,
розмовляю про майбутнє,
пропускаю пісок крізь пальці,
наступаю на одні граблі
і багато-багато
трахаюся,
б’юся головою об стіну,
дивлячись, як ти постійно думаєш
не про мене,
коли я живу під свій рок-н-рол
і кажу всьому світу без тебе:
«джага-джага»...
я ненавиджу тебе,
бо ти постійно палиш,
палиш мої надії, віру і крила,
кажеш, що не дитина,
але ж слухай,
може, не на північному полюсі,
можливо, без сан і летючих оленів,
можливо, без подарунків,
білої бороди і дурнуватого «хо-хо-хо»,
але ж наш дід мороз існує,
існує попри всі проблеми,
обставини, час і простір…
я ненавиджу тебе,
бо ти постійно все робиш правильно,
а отже – тупо, жорстоко,
не так і не те, що хочеш…
я ненавиджу тебе,
бо ти живеш за своїми гратами
за високими чорними гратами,
які боїшся опустити,
і постійно лишаєш мене на вулиці…
я ненавижду тебе,
бо ти ніколи мене не захистиш від вітру
не спиниш,
коли коротитиму віку…
я не навиджу тебе,
матеріалізм -
твою романтику,
домашні тапочки і купу нездійснених мрій..
я не навиджу…
ох, як я ненавиджу більше світу білого
гордого в чорта,
закоханого в себе засранця!...
і навіть, якби ми вінчалися,
я б не змогла, ніколи не змогла,
сказати тобі іншого ніж,
як сильно я тебе ненавиджу,
і ми, безумовно,
були б найгіршим союзом у світі:
сварилися, віками не розмовляли,
і ще більше – страждали,
але…
тут і зараз
я ненавиджу тебе,
бо всім серцем і душею люблю
і не можу тебе не любити» -
десь приблизно це я б сказала,
якби ти дозволив мені освідчитись
і повір, це було б найкращим,
що я зробила у своєму житті.