червона шапочка

моєму серцю 

сказали погане слово

і воно занедужало

О. Романенко

час від часу питаю у бога:

ну навіщо він

отаку мене вигадав?

розумію, ребро від подоби,

а чому ж у словах

такі гострі вила?

це для того, щоб краще бачити?

чи, можливо, незгірше чути?...

бог мовчить,

одягає шапочку, 

що багріє з-попід вил
калюжею.

сильні жінки

сильні жінки не плачуть

ні над теперішнім ні над тодішнім

нігті ламаються в них на удачу

а в решті - усе між іншим

звичайні мабуть напевно

а сильні ніколи ні

коли б"ють у сонця сплетіння

і у землю затягує більше рідні

сильні жінки не плачуть

я то думав ти із таких

із таких що не бачиш

лиш кулак чомусь 

частіше тремтить

по воді

а тепер іди по воді

тицьнув у пузо пальцем

і загиготів

похитнулася

вітер наче в мені заплутався

рвався вітер

безнадійно так

мов у тюрмі

сміх розливався морем

чорним морем

і поволі затоплював

кольоровий

і такий ще

молочний

світ

підступав

збивав хвилею з ніг

і кришилося небо

падало небо

чайками

і підіймалося

ними ж увись

по воді?

мов питала душа

моряком

на дощенту розбитій кормі

ну так

і по воді

кити

кити дедалі частіше викидаються на берег

і під гострими лезами сонця

із сумом дивлячись на воду

як на чужу тепер

але колись жадану

жінку

повільно перетворюються на привидів

кажуть бояться шуму

ламаються компаси

з голови гниє ватажок

і

усе

все зникає

залишається лише

протаранити животом

у рота набрати

і з головою зашитись

у молочний пісок

хтось береться їх рятувати

сирени шеренги відра і рядна

хтось просто проходить

мов поміж скульптур

могил чи ікон

написи

поблизу шулявського шляхопроводу 
де зникають негри і стоять повії
на кіоску його молочних ребрах 
ніби слід месії 
напис - «любов є»

кілька днів по тому

на засмаглому животі паркану 
малого ботсаду імені  фоміна 
хтось витаврував небесами -
«сартр і філософія 
жива»

там далі 
на колінах молодого театру
де четверта сестра і не валявся гамлет
різками мов звіром оскалилось -
«культура - модно»
«опера - крута»

а вчора випадково побачила
на долонях індустріального моста
немов стигмати вичавлені
на тілі заледь притомного бомжа -
«ми - вічні»

десь кульку повітряну 
у цей час на зупинці випустила
чиясь беззуба мала
а здалося земля летить
вишукано під три чорти
едельвейсами

якщо так пишемо -
значить вже нічого нема

вітри

на всі вітри словами одболиш
їх тільки б кинути а далі стане
плече твердим немов гранітний камінь
що одділяє мертвих од живих

його не жди

губа чомусь тремтить
слова ідуть і жалять її жалем
немов церков хтось б"є в тобі скрижалі
й міліє сила і біліє кров

на всі вітри...
а ти все їх тримаєш