осінь, ти плачеш?

кола самотності розходяться
як сліди кинутих каменів на воді
і збираються у мішки у зморшки
під твоїми очима

хто ти мені
що рахуєш смужки
на зап’ястках і скільки тих згарищ
за моїми плечима

осінь ти плачеш
ступаєш ногою босою
поміж заточених слів
лелек 
пропалених його папіросами

знаєш а смерть – то ніщо
якщо воском свічок
серце пролито давно
на одну з малих тобі сорочок

жінка з євангелієм

жінка у чорному балахоні з євангелієм у руках

ти заходиш у вагон метро ніби янголом у чужі долі

ніби докором кинутим у надпрірвні жита

і благаєш тебе не штовхати

не виштовхувати

із бляшанки у напрямку станції лісова

мовляв як і всі придбала жетон

маєш повне право бути тут

біля огидного чорного напису

біля огидного червоного напису

врятуємо зір зуби пряму кишку

не притулятися

і жодного білого         

у цьому вагоні немає жодного білого

і ти згинаєшся шаховим конем

загинаєшся сторінками

над давно не його словами

ніби прораховуєш пат

і усміхаєшся сама до себе

жінки поправляють капелюшки

на головах порожніх хатніх справ

ревно прикриваючи лисини

ревно прикриваючи…

чоловіки розправляють плечі

різні чоловіки і різні плечі

немов ті орли а насправді

цвірінькають у пляшки

і чекають коли їх підбере

хтось без дому і імені

оце буде смішно

подайте

про людей

люди заплющуючи очі розганяються

і пірнають одне в одного ніби у водойму

без страху мілини підводних каменів битого шкла

а коли роззираються розуміють вони – вода

і не можуть напитися і хочеться пити щодня

себе у комусь когось у собі

а ти закоханий у сливу

і якби не заплющував очі не розганявся

розбиваєш голову об її покручений стовбур

і проступає кров на сливі і на тобі

вона хилить до тебе віти і на рани кладе плоди втім

як можна взяти серце в якому ніколи не буде

для тебе достатньо води

город

Сергію Осоці

а що життя? іти з тобою по ліву руку
від межі до межі батьківського городу
думати чи досить розкидали гною
і скільки ще доведеться
і чи потрібно
і чи вистачить насіння
чи вистачить на кожен крок сили
і терпіння

не посваритися через рядки
знайти місце для соняшника
рік по рік
плече в плече
садити
і ніколи не мати певності
чи щось зійде
а якщо зійде
то чи не пропаде

полоти бур’ян молитися на дощ
боротися зі шкідниками
від потрісканих губ
до потрісканих п’ят
до рук у шершавих мозолях

і десь там колись
збирати урожай
якщо бог дасть

мала не губи свою долю

а що якщо щастя
час від часу подаючи тобі воду
дивитися як вона сонцем стікає
по твоїй бороді

береги

с.н.

як бути з тобою і як спромогтися піти

мов листя човном за водою

коли вітер в очах гойдає хрести

і сотає нитки із фати молодої

ми береги два однієї ріки

мов зраджені верби поросли осокою

тепер стоїмо як ті маяки

і світимо й гасимо світло рукою

я бога молю крізь ніч і церкви

і яблука падуть мов падає зброя

хай будуть у тебе і райські сади

і жінка і діти і жодного спомину хто я

***

Завжди у кишені Супер Момент
Знаєш так часто не клеїться
Так часто щось розривається
Навіть рядки
І ті не складаються

Кажуть для усіх поверхонь
Наношу на серце
Та чомусь лише пальці
Злипаються

струна тремтить

Струна тремтить: це музика чи втома?
Чи біль її? Струна в мені болить
За тих, хто йде у ніч додому,
За тих, хто йде один у ніч.

А дім, як Даль, а дім, немов Далі:
Близькі і рідні перетворюються в тіні,
Їх відкидає світло ліхтарів,
Немов автівки на узбіччя долі.

Тримай мене, тримай мене за світ -
Нас завжди двоє у однім двобої!
Серед цвітінь чуми блукає слід,
Та хай там як, а я іду з тобою.

Струна тремтить: ні музика, ні втома -
В очах своїх комусь будую дім.

ти ж знаєш...

ти ж знаєш я б ніколи тебе не образила
якось дивно це говорити
сидячи нагою у порожній керамічній ванні
притулятися чолом до її вигинів
ніби у пошуках студи чи колін
на яких ніколи не лежала у матері
відкривати долоні мов до останнього тепла
яке тікає через шиби вагону поїзда
чи життя і намагатись полікувати
ніби метелика чингачгук
ніби хетті уа-та-уа
але повертається краник
і до мене підступає вода
нових слів рядків із віршів
захованих образів
невідкритих нікому істин
занурююся у них
і лише ланцюжок зі срібним хрестиком
робить це занурення тимчасовим
підіймаюся
над своїм болем і твоїми образами
вода перетворюється у каламуть
виходжу із неї ніби з річки
течія якої ні до чого не веде
а ти тримаєш переді мною рушник
ти ж знаєш я б ніколи тебе не образив
і я вперше розумію
як твердо
ти тримаєш за ним
рушницю

с.н.

у сукенці сірій з ногами босими
мощуся на крижині білій
серед океанів осеней
а довкола суцільна темрява
не пливу я лист осиковий
вітром вирваний з дому-дерева
я закохана та не спіймана
хвилі бавляться ніби м’ячиком
загорни мене хоч би холодом
крила батьківські з корнем вирвані
так несе ж бо серце вибите
снігу сніжний мій дух протягую
я беззахисна хоч зі стягами
крига кривиться кризі байдуже
та чи винна я серед осеней
лиш у ній моє відображення

виступ на "поезії про поезію"

Найцікавіше, що, власне, вірші про поезію з цього відео чомусь вирізали, рівно, як і розповідь про мене, але одначе вдячна:)
Львів, Книгарня Є, березень, 2013р.

кроти

у тунелях немає світла люба
там живуть пацюки з усіх кораблів
їдять нутрощі серце
нанизують на два зуби

розбиваєш мої ліхтарі

а коли стає гризти нудно
знаєш мила
щури плодять щурів

бите шкло у мені

тунелі не мають виходів
замуровано сонце
навіть входи
револьверним пострілом
ти нічого не зміниш

порішаєш мене

очікуй кохана свій поїзд
тунелі не мають сенсу
мала тунелі лише мають

на дев’ятому місяці

не збагну
чому ти в мені
і тільки тунелі бачиш

вільне падіння

мені ще так часто сниться 
як я літаю
часто снишся ти
і мандаринові лампочки
ти закручуєш у мене світло 
і я мигаю
ніби від перепадів напруги
щастя
і  лише щастя
ніби
а потім лампочки падаютьі ти за ними
я подаю тобі руку
я завжди подаю тобі руку
а ти завжди падаєш
і я лечу униз
яструбом
винищувачем
краплею
без надії
і так щоночі
доки у тебе все гаразд
доки ти пише про її волосся
закручуєш кляті лампочки
мені ще так часто сниться
і ні 
я не падаю
просто без тебе 
немає землі під ногами

українська трагедія

покоління безкінечного секонду
ми так часто граємо в бітників
он дивись твоя вільна америка
добиває останніх із хіпі
поміж тим лежимо
у кошик рейтузами складені
ми далеко не джефферсони
загубилися поміж іраками
поміж полицями стертими лицями
і вішаками і вішальниками
цей біль за права
той білль 
ми програли
у покер техаський
між лівими і давно вже неправими
душа лише цент
нас продають на кілограми
робочими джинсами
футболками майками
ганчірками в ванній
ми пропахли макдаками
перетворились на сімпсонів
у золотій лихоманці
американська мрія
українська трагедія
не стрибай петре
якщо мати не зве тебе
пітером

одяг

виростаю з улюблених авторів
ніби з дитячих речей
астрід ліндгрен замість панчох
джек лондон – зелені шорти
з дірками в районі кишень
як було добре їх носити
коли толкін був рюкзаком
кедами стівенсон
кепкою твен
грін светром
на ліве плече надітим
і нікого не бентежив екзюпері
рожевим топом на серці
адже тоді
ще не мала грудей
а значить –
не хотіла померти
це вже потім були вони
часом "втрачені" і "розбиті"
і "розстріляні"
зараз плачу
бо лишилася
геть без одягу
і як оскар гюнтера грасса -
не хочу рости