презентація 32 за Фаренгейтом

Виступ під час презентації поетичної збірки "32 за Фаренгейтом" у Кривому розі, 2011р.

Один з кращих: вперше виступала п"яна, вимкнувся мікрофон і закапризувала камера :))

виступ у камінній залі

Здається, були жіночі поетичні читання на Варвари:)
 

у мого болю немає тата

у мого болю немає тата
ручки є ніжки є
носик кирпатий
бігає мій біль
від хати до хати
тішиться сонцем
кличе до себе гуляти
ріже мій біль
плаче мій біль
ніхто не виходить
я його мати
йди мені в серденько
ти моя радосте
ти моя крихітко
хоч безпорадна я
сядем на ганочку
книжечки цацочки
пісеньку казочку
все розкажу
тільки не смій
боле мій болечку
рушити світло
його вітражу

кафе/лате

ми за різними столиками
одного i того ж кафе
спина у спину
й змарніле осіннє лате
нам багато говорить
повчання
ми навчилися жити
споглядаючи рух за вікном
навіжених людей
навіжених авто
sоs-сигнали думок
треба лікаря
хто

на окрайцях зім'ятих серветок
засмальцьований номер
мов вихід в метро
не виходить
ніхто
не танцюють у цьому кафе
лише вітер у шпаринах
і те

євроремонт

забий мене!
я - цвяшок.
нехай мої мізки розтечуться по білій стелі
наших порожніх
невдало прожитих аркушів,
наших німих аркушів,
котрі не витиснуть з себе
навіть плямкання губ
у дні писання червоних слів
чорною ручкою, -
а потім розтануть,
як тануть гострі бурульки
опісля падіння,
загрузаючи в землю,
в теплу землю
твоїх
колись материнських
колись нешпакльованих рук.

забий мене!
завісь картиною
з дуже банальним пейзажем,
або вчепи поличку,
з розставленими за алфавітом гріхами,
численими опусами і трактатами
ось_так_воно_мабуть_краще,
ось_так_воно_мабуть_правильно, -
і слідуй,

цистит

у мого хлопця цистит. -
і цим, загалом, все сказано,
тому він не спить зі мною,
його любов
є явищем суто короткочасним,
як короткочасні замикання
після короткочасних дощів
у великому ліжку Великої
до і після
переворотів Потьомкіна.

так і хочеться йому сказати...
хлопче!
так і хочеться вирвати йому...
хлопче!
так і хочеться...
хлопче!
хлопче!
мать його!
алілуя!

та він лиш зображення
у дзеркалі дальнього виду,
котре переслідує мене постійно,
навіть коли тисну чимдуж на газ
і виходжу

сьогодні мене поміняли на револьвер...

сьогодні мене поміняли на револьвер...

кинули в коробку

і сховали під ліжком дитячої,

мов якийсь вагомий секрет,

котрий відкривають пізно,

або ніколи.

мені було холодно і темно.

здавалось, хтось натиснув на off, -

і життя моєї матриці вимкнулось,

та я продовжувала битися,

як серця слабких юродивих народжених,

кинутих зі скелі

у розквіт первІсної Європи;

моя система втратила панель керування, -

і я спалахувала

все більшим боєм,

приступами нелюдської агресії

по тонких стінах своєї паперової камери;

чекала, коли врешті випустять;

боялась, що мене врешті випустять,

мов пару,

чи останнього грішника

зі самоствореного чистилища,

де кожен янгол

має кий і електрошокер, -

і я буду мститися,

як вміють любити і бити

в Кавказьких горах,

Лівії чи Ірані. 

ліжко

кажеш: «ти прекрасна!», -
і ставиш ножем зарубку на бильці ліжка. -
щоб не забути цей раз,
сховати тебе
від усього-усього
нишком»

цілуєш долоні,
щось шепочеш на вухо,
тепло відлітає з брудних простирадл,
питаєш мене:
«дитинко, щаслива?»
у мені розмовляють розриви гармат:
«так-так, я щаслива».

кажеш: «ти прекрасна!», -
кожного разу,
коли забиває наша збірна,
коли отримав зарплату
чи
випив з друзями по кухлику пива
ставиш зарубку на бильці ліжка
навіть якщо... пмс, мчс
чи просто –
сьогодні не вийшло

кажеш,
ти постійно це кажеш,

очі

у мене часто боліли очі
він тер їх подовгу не вимивши рук
численні заплющення
тихі тремтіння
цілунки до тріскання губ
а далі
я не пам’ятаю
здається на двері
вчепили новенький замок
змінили люстерко на шафці у ванній
і котик наш спільний
від голоду здох
ще часто
до мене приходив
казав що жаданчик – це повне фуфло
що котик іздох
що місяць уповні
що мами і сексу давно не було
не мив звично рук
все ліз до очей
до потрісканих губ
між ребер
гачком
він ловив світлячки
між пальців
казав –
дитинко моя затремти
та болю
уже
не було

пост-пост:
шлюб швидко втрачає тепло
проте гарно поліпшує зір

глина

буде тобі, хлопче, глина!
я ліпитиму тебе ззаду,
як ліплять горщики пластичні хірурги
на пласких поверхнях жіночих серце-щитів,
розминатиму тебе теплими пальцями
повільно, ніжно, доки ти не повіриш,
як сильно я тебе люблю,
не станеш м’яким, довірливим, відкритим,
до стану, коли байдуже,
що, як і хто твій майстер: Йода
чи Панас Петрович з львівського Керамічного заводу.
я ліпитиму тебе на кухні,
фільмуватиму майстер-клас на камеру,
як чергове народження в пологовому будинку
по той бік нашої вулиці.
най інші вчаться,
не чіпляють собі на душу написи:
«така ж як і всі –
ДУРЕПА»
а потім у піч!
різко, без жалю, свідомо.
гори!
і нехай тобі буде боляче,
як боляче кожній дванадцятирічній дівчинці,

виступ під час яблучних вин, форум-2011

Цей виступ варто послухати лише заради "залізничних забавок":) Втім, мабуть, найцікавішим є те, що тоді читала тексти, які мені  мені абсолютно не імпонують:)

виступ під час флешмобу "діти вулиць"

Під час Форуму-2011 зробили ось таку вуличну штуку з літклубівцями і пцзн. Трішки шумно, але було весело. Тоді здавалося, що робили досить серйозні речі) Зараз, звична річ, думається інакше)

ілюзії

божевільно-вільних речей
щоб аж сміх по стінах
розлітався тарілками
вщент
ніби келихи
на весілля
щоб пітніли засмаглі вікна
а задухи у нас
ні краплі
поцілунки в роздерті лікті
по-дитячому
але справжні
щоб нічого коли раптом тиша
десь закрадеться
попід ліжком
божевільно любити дотик
не торкаючись
твого світла
щоб легенький-легенький стукіт
прохолода на плечах зранку
замість пледа
кава і цукор
у твоїй старій філіжанці
і тривало усе це
довго
або краще –
тривало досить
щоб весна поховала каліцтва
подаровані вітром в осінь

залізничні забавки

граєшся на колії електропоїздів приміського сполучення

витанцьовуєш старими білими балетками

гіркі присмаки залів очікування

з найпотаємнішої комірки свого власного  ж/д вокзалу

люблю коли по шибках

люблю коли пошепки

дощ        

змиває на колії бруд із облич затятих невиправних безхатьків

але…

ти падаєш

дрібними монетами у порожній кавовий автомат

ти падаєш

розмінюєш кров на рідину досить сумнівної якості і

хлепчеш язиками сотень покинутих собак

відчай з рельєфного дна позаполіетиленового життя

хтось з буфету голкою тягне: «в тому є кайф!»

думаєш: «в тому є кайф!»

і знову

в Роберта Брюса граєшся

хоча і старі балетки конфліктують зі слизькою поверхнею

мов останні кроки самогубці

пустеля

кажеш, моє тіло – пустеля,

розжарене плато на тлі чорноземів землі

чи кілометри штучно створених цукрових бескидів,

так би і блукав ним теплими пальцями

у пошуках мрійно-бажаних оаз,

коливально-поступальними рухами

намічував і прокладав омего-маршрути

вдень і вночі, вночі і вдень, а потім ще раз вдень і…

безліч раз вночі

аж до повноцінних автомагістралей і автострад,

танення цих псевдоарктичних снігів,

сиропової липкості…

допоки не прийдуть морозяно-росяні ранки…

та вони не прийдуть,

не прийдуть, дурненький,

і не тому, що ім’я моє Сахара чи Калахарі,

в них часом теж температура тіла нижче нуля,

просто…

населяй мене,

намічуй і прокладай

виступ під час вечора метафізики, асфальт

виступ під час вечора метафізики, вушко

Вірш написаний Ясику Гадзінському:) З ним у мене завжди будуть пов'язані найтепліші спогади, свого часу він для мене був сонцем:) Більш позитивної людини ще не зустрічала, втім, вірш вийшов сумненький троха:)

виступ під час вечора метафізики, мажоритарність

Текст такий собі направду, але у поєднанні з цією композицією, він вийшов досить чуттєвим:)

виступ під час вечора метафізики, людохід

Вечір метафізики у Львові - мій третій захід і четвертий виступ:)

асфальт

Моє серце розкреслене цеглою по асфальту

дитячими класиками.

Хтось кидає пляшкові уламки у моє єство,

бажає утілків мрій незагаданих

сонячній рибці,

чи перехресткам шляхів;

і байдуже, куди вони летять,

у яку з частин розкреслень потраплять,

адже усі ці класики – риби,

потонулі кораблі у сивих заплетах доріг,

кровоносних судинах мого невічного двигуна,

моїх невічних світо-рожево-бачень

заплющених очей.

Удар… Удар… Удар…

Тиша…

Білими босоніжками, кедами, шузами

тавруєш зізнання-замінниками тіло і душу мою.

Б’є – значить любить.

Бог любить мене,

та чому ж часом, коли йде дощ,

фарбунки стікають брудними пацьорками,

мене розмиває,

змиває доленосні накресли мого тіла,

мов мапові позначки

людохід

переполовинена істота

із внутрішніми органами навиворіт

ходом стиглих вишень

поціловує lego-бруківку

її очі не вимолені

висмоктані

пилосмоком думок

кудись вглиб

черепної півмиски

вона сунеться мляво

на off-стопі

пащеко-роззявлених поглядів

на краєчках липких

дитячих флангів

то чіпляє подоли спідниць

руко-дротами

то спіткає каміння

тихі глуми сирен

і примружене блимання фар

половино-істота

собакою загнана

мов чувак

котрий ішов у кіно по воді

бачить досі веселку

рельєфно-крапковими знаками

хоч сховали і стерли

виступ під час ІІ-ї поетичної зустрічі літклубівців

ІІ-а творча зустріч літклубівців, Київ, Культ Ра, 2011р. тексти: Приверзла, Балада ро Сонце

мій третій виступ у житті зі своїми текстами :))

кімнати

В кімнаті з нерівними стінами,

дверима нерівними,

віконними рамами

стоїш із нерівними крилами,

стоїш одинока,

поламана.

Нескладно усе,

не складно,

і ти не складаєшся,

не склеюєш світ з паперових,

зболілих думок,

ти сильна -

підлога у домі вже валиться, -

цей запис останній

на стелі твоїх помилок.

Паплюжать, плюють,

із щілинок на нитці звиваються

цих днів безсоромні,

лихі павуки

усе і на все, що колись усміхалося

від дотику крил,

від тепла,

що ішло від твоєї руки.

А зараз пилюка, і міль,

скрізь уламки,

подряпані фото

затертих дитячих облич -

заломлення світла

Богдану-Олегу Горобчуку

Безвимірний вимір тебе у мені
перевершив усі сподівання, -
і мене накрило
ковдрою,
ефірним теплом,
почуванням того,
що ти поряд,
тулишся носом до мого вуха,
скорочуючи простір,
де б могло зародитися
ціле життя,
чи уже зароджується…

Довге, повно-тривале
наповнення легень щастям,
прописні літери поцілунків
на ще не згаслих рум’янах
блідолицих тіл,
примушували мене рахувати,
скільки тебе,
у цій конкретній секунді,
хвилині, годині
так,
що навіть бездушний ворог
у кутку кімнати
ізольовано,
одиноко мовчав,
залишивши час
на нас з тобою…

Порухами,
ніжними, солодкими втратами
тебе там, 

балада про сонце

Знову дихаєш сповідями,
плачами, проханнями
з підлоги, з-під лавок,
з колін юродивих
заблуклих дітей,
ковтаєш пігулки,
зализуєш рани
церковними співами,
воском мальованим
духом просвітлих тіней...
і займаються зайчики,
тікають з підрамників,
у посохлих садах
проростають квітки,
сподіваєшся,
так, сподіваєшся,
він, як сон, недосяжний,
та одмінно колись
він все ж має прийти.

Поцілована,
так, поцілована
не обділена Божим велінням,
заладована,
душа неодспівана
все шмигає вночі,
неспокоєнна,
знову дихає,
благає -
візьми!
а ікони довкола лукавляться,
їхні зайчики - чорні коти,
усміхається вищість,
вона усміхається -
дочекайся,
чекай,

фатум

Сполотніла душа, 

Залишилася пусткою
Серед вбогих думок,
потравмованих зойків трамваїв; 
і іти/не іти -
задротована словом,
ще не кинутим ним,
але піднятим каменем; 
і малюй/не малюй,
а фарбунки тікатимуть,
нечистотами міста,
маршрутно-стічними канавами, - 
сполотніла душа
не займеться аматором,
а художник помер,
безвідчутно,
        без неї
              нещасним.

океанографія

мов два океани зі спільними течіями,
холодними, теплими, холодно-теплими,
тепло-холодними рухами,
заміщуючись водами один в одного,
сягаємо глибин найдовших наших западин:
тіл, душ, розуму…

в такі миті я переконуюся, що насправді
навіть твої шкарпетки прекрасні,
хоч і носиш ти їх як попало, на босу ногу,
навиворіт моїх чеснот, і, як завжди,
розгублено кімнатами,
неправильно кидаєш в пралку.

ці стіни… ці стіни, як мегареальності
недописаних сповідей почергово звернених поглядів
солодкавих поранень,
ними бігають зайчики романтичних голлівудських фільмів
і, здається, ця мить не скінчиться й до ранку,
але…
не закінчується й потім.

малювати… малювати теплими акварельками пальців,
по твоїй прохолодній вологій спині
не «люблю», не «коханий», «єдиний», «назавжди» -
просто «дякую», що в тобі і в мені
живуть океани, такі рівнозначні
на невиданій карті, нашій ліжко-Землі.

неополітика

а з маслом
а з вишнями
мигдалем у подихи
дихай
частіше і швидше
поза свідомости
поза умовности
дихай
сповільнений час
трунками
вирвами
рештками розуму
дихай
безхатній вокзал
кодами
звуками
дихай за нотами
стомлений джаз
поза банкнотами
поза чеснотами
ніби на всяк про запас
дихай
частіше і швидше
дихай за кожного з нас

адже хто зна
коли ще

нам з тобою

доведеться

дихати?!