дерева

осінь светром вив’язує хмари:
загубились блакитні - журавлині нитки
візерунком стають, ніби душі-примари,
відлітають, а за ними і ти.

вітер рве, ніби одяг зриває,
листя з тіл полохливих дерев,
я за ногу тебе із тим листям тримаю.
- відпусти! - мені кажуть. - одначе впаде!

не сцілують бруківку сонця губи ласкаві,
дощ замісить журу, ніби тісто, із болю, -
твій останній листок не впаде,
доки стовбури наші - переплети любовей

мої чоловіки

мої чоловіки страждали богемами
богинями
шукали ідилії
пахли шкірою пивом і димом і домом
в який мене не впускали

довго билась рибиною
потім била скрижалі
обливалась бензином
і… горіла
як світ попускалась

мої чоловіки обростали родинами
татуажем на пальцях
на п’яльцях хрестами

дежавю

враження що все це вже колись було
ти палив драп
я слухала грін дей
котик мурчав
собачка гарчав
змія шипіла на серці
а суп тікав із плити
мов наречена з-під вінця

стояти з думками на парапеті
ніби забирати пальця зі спускового гачка
грати у боулінг пити пиво -
досить сумнівно
що стрьомніше:
бачити мене голою?
одягненою?
здирати етикетку з пляшки
думати що неодмінно виграєш
а все одно кохатимешся цієї ночі
як в останнє чи вперше
бо життя - мить
коли розумієш що все це вже колись було
і чорт забирай було непогано...

свобода

Міреку Боднару

немає нічого гірше тих митей
коли я хочу тебе
замість масла
і замість пива
замість трави яка росте низько
і тієї
що теплотою проростає крізь тіло
крізь кілометри роки
залишаючи по собі дірки
розміром
з пику юпітера в серці
голоду в шлунку
коли ти стоїш на балконі
дограєш чергову коханку
мов викурюєш цигарку
одну за одною
і якось так дивно реагує
на все це північний вітер
підіймаючи листяні балетки
і опускаючи наші листи
до рівня
коли татуажі на пальцях
починають пекти
не має нічого гірше
коли зникає присмак кайданів
коли залишаюся я
коли залишаєшся ти

виступ на каштановому домі

Ось тутечки у мене страшна-страшнюща ангіна) але читала так непогано, порівняно з тим, як могла:)

автомат

коли б’єшся головою об бетонну стіну,
завжди хочеться надати цьому процесу
сакрального значення:
ти останній із мучеників – це вияв
вірності
вірі у всіх її одежах-тлумаченнях;
ти грішник – так спокутуєш хиби
душевні,
намарно моменти розстрачені,
які вже не виправиш,
а так би хотілося жертвою тіла
час невмолимий
хоч на мить відмотати цей.

б’єшся головою об бетонну стіну, -
ти навіжений, чи хмелем ув’язнений, -
так ти долаєш проблеми
світу, в якому лиш гість:
завждИ не такий
і зАвжди небажаний.
не зрозумілий, самотній, зневажений
ти б’єшся головою об бетонну стіну,
просто так і щодня,
щоб хтось врівноважений,
проходячи повз це порожнє життя
надав тобі сенсу і просто сказав:
хлопче, зупинись,
візьми автомат,
вже давно закінчилась війна.

виступ під час "відкритих небес"

Не пам"ятаю, хто знімав, але він точно тямить у вивертах:)

поріг чутливості

коли кислота слів роз’їдає зубну емаль
починаєш причинно реагувати на холод
рук
простирадл чужої постелі
із кожним ковтком повітря
біль наповнює твої легені
і... голками шкребе до серця

ти – весляр
який заснув у човні між внутрішніх конфліктів
хвиль
котроїсь зі своїх свідомостей

і... тепер не можеш збагнути
як пароплав твоєї америки
не стишивши хід мов ракето-торпеди
прямує на тебе

у такі моменти частіше ходиш до себе
стукаєш питанням підбираєш ключі
але не переступаєш поріг
істини

усі ми чутливі до слів
особливо коли вони є
але ти не можеш більше 
їх сказати

сумна як мім..

Цитую вірш Миколи Ільків-Свидницького "Сумна як мім" на Севама-фесті-2012:)

виступ під час севама-фесту-2012, нспу

годувати кота

змити чергову зраду,
погодувати кота,
прогнати із себе Терезу –
три речі, котрі постійно забуваю зробити
перед тим, як побачитися з тобою.

ти прекрасний сьогодні, любий! -
я нарешті навчилася не соромитися себе,
а ти цілувати моїх чоловіків,
робити вигляд, що нічого не сталося,
і замовляти віскі.

я мала б сказати: що все колись зміниться,
шкодую, люблю, буду хорошою дружиною/матір’ю,
але ж ми обоє достатньо дорослі, щоб вірити,
і можемо обійтися без зайвих натяків…
замовляй подвійний!

хвилина, дві… години мовчання, -
так проходить життя, у якому могли ще бути щасливими,
та існуємо

будні

тепер у нас жовті будні:
у жодному разі не сонячні,
все більше – лимонні,
як жовті зуби
цигаркової посмішки,
як синці
кілька місяців поспіль
чи люди,
спечені працею/втомою,
свічки в церкві, -
хто ми є? –
питання таке ж жовте,
як подаровані богом квіти
у дитячому серці ісаака,
котрий йде слідом,
але не знає,
куди веде його батько,
а головне, - для чого?
куди ми йдемо
цією іржавою стежкою,
коли світлофор
на переході кожному
попереджує:
«обережно ви!»
обережні ми:

сьогодні мене назвали "коровою"...

сьогодні мене назвали «коровою»,
а я думаю, - «божою»,
а я думаю, - «бедриком»,
а я думаю, - «сонечком»…
ми живемо химерами;
ми живемо так боляче,
ніби щось усередині
помирає без прощення,
помирає без спрощення
у тенетах надуманих;
ми згораєм кометами;
вибухаєм Везувієм,
і киплячою лавою
по фіалках примружених
у душі своїй шрамами
викорчовуєм мрії ми,
і лишаються пустощі,
і лишається пусто так,

не тремти

не тремти
наше щастя тривке зачекай
скоро пройде негода
ти не зчуєшся як розцвіте
всохла вишня
здолає закони природи

не тремти
сонячні промені
руки полум’я
відблиски сяйва свічі
знаєш
усі ми третиною клоуни
і на четверту
чогось глядачі

не тремти
дощ всього лиш оновлення
це не сльози
краплини душі
застигають чорнилом
покутами спогадом
я невиправна
а ти (?)

не тремти

сантьяго

колись лампади моїх долонь згаснуть
і залишишся лише ти посеред глибокої кімнати
цього холодного чорного моря
душевної мряки
шукатимеш свій човен
свою рибину
слухачів глядачів
бинти на рани
і не здогадаєшся
ніколи не здогадаєшся запалити свої лампади
я поруч тебе у цій кімнаті

енерг_етика(м)

світлі моменти - швидкоплинні метелики,
котрі тріпочуть яскравими крилами-усмішками
над нашими попелястими гОловами;
наївні чарівні світи всередині нас,
котрі спалахують бенгальськими вогниками
не очікувано, солодко-терпко, без дозволу
і помирають кожного дня від браку теплообміну,
енергообміну між нашими насильнорозділеними
сіамськими душами;
тонуть у мілковеликих болотах надуманих траблів
несправжніх насправді реальностей,
відрах непокутих покут, непробачених бачень нас
у ложках нерозумінь, величезних варіативних протягів
такого простого і банального слова «люблю»;

лю би ти
а їх просто потрібно любити
любити, любити, любити, убити, убити, убити, бити, бити, би… -
луна бавиться ними, -
ти… ти… ти…
моє серце котиться сонячним диском тобі під ноги, -
обережно ступай! -
потрібно уміти берегти
берег, до якого ти хочеш і можеш причалювати навіть наосліп…

у світлих моментів поганий піарщик – єдиний готичний маяк
серед холоду днів і заблуклих навічно голандців:
неподільно коханих, коханих чи просто – коханців…
метелики снують між майже розірваних з’єднаних рук, -
цілуй (в)же мене, бо світло ще тут (!)
не розтрачене марно.

мовчання

мовчання – це така довга алея між липами…
Галина Крук

мовчання – це така довга алея між липами
коли ти йдеш і думаєш про свої нові сонцезахисні окуляри
а я просто не знаю як сказати
усі слова душаться десь далеко-далеко всередині
мов в газовій камері і…
помирають
у нас помирають
ми йдемо двома кладовищами між вічними липами
і я просто не знаю як сказати

кохання – це така помаранчева лавка
на яку ти мене садиш щонеділі і питаєш
чи не набридло мені убивати
а я думаю про те
що тут досі не просохла фарба

сумно мабуть отак

сумно мабуть отак
пролітати повз станцію
і знати що ніколи-ніколи тут…
О. Коцарев

сумно мабуть отак
пролітати повз станцію
і знати
що ніколи-ніколи тут
більше не буде
щастя

твоєї присутності
по той бік
моїх віконних
жалюзей

стрибаю скрипами
твоїх сходів
все нижче і нижче
щоб сонце ранами
списало дні

усі ж вершини
вже кимось взяті
давно вже зайняті

кажеш щастя –
мати сім’ю знати
як бути чоловіком
батьком

ніжність

Давай пограємо у ніжність
У порно ми вже пограли
Д. Лазуткін

давай пограємо у ніжність, -
у порно ми вже програли, ніби в блекджек:
кожен лишився при своїх фішках,
зі своїми розкладами і при своєму виграші,
самотнім…

коли постійно ставиш на чорне в своїй душі,
чорне стає душею, але все ж важливо,
куди почергово, мов шахові фігури,
зникають наші маленькі пустотливі негренята,
наші маленькі сірі скелетики,
які вже давно переросли свої великі темні шафи
і вирвалися на волю
львівськими левами,
київськими трансформами,
гострими легкими дротиками…

у саму десятку нашого спільного хворого серця,
що тепер майорить червоною цяткою
на японському прапорі
невдалого сходу нашого західного кохання.

давай пограємо у ніжність, -
більше ми вже не програємо.

твоя молитва

Андрію Мироховичу*

твоя молитва – тиша над сонним містом
 у конвульсіях ліхтарного світла:
така ж проста і багатозначна, мов дівчина
після теплого душу, що скидає перед тобою
свій шовковий халатик і дивиться,
ЩО… ТИ… РОБИТИМЕШ… (?)
така ж тривожна, мов серце пташеняти
перед першим польотом з твоїх безпечних долонь…
така ж…
ТУК-ТУК… ТУК-ТУК… ТУК-ТУК, -
мов прибуваючий потяг, котрий дає надію на рух вперед,
і той, на який вже запізнився,
і той, котрого більше ніколи в житті не буде…
твоя молитва…
скажи мені, кому ти молишся, стоячи на своєму карнизі,
над сонним містом в конвульсіях ліхтарного світла,
коли не знаєш, чи вона прокинеться,
чи взагалі хтось прокинеться поряд твОїх грудей,
коли не знаєш, чи хочеш, аби хтось колись прокидався
В ТВОЄМУ СОННОМУ МІСТІ… (?)

вєлік

забуваєш про свого вєліка
про тачанку моделі машинок
все тобі американські гірки з обмеженням віку
постійні стрічки хічкока без квитків на останні ряди
все тобі заратустра і у всьому тобі кустуріца
а так часом хочеться
щоб пурпурові вітрила напнулися
і ніякого тобі достоєвського мопассана
чи мілевського в основному складі твого динамо
ніяких боварі любих друзів ніф-ніфа наф-нафа вовків-братиків
лише тома сойєра далекі галактики і ніколи-ніколи не плакати
що буратіни стають карабасами
знаєш
треба частіше вмикати в собі джекі чана чи форреста гампа
не знімати нового титаніка і ніколи нікого не приручати
а приручати – так сталіна
забуваєш про свого вєліка всі ці сказкі якогось пушкіна
я люблю тебе езотериків травмування свідомости лунтіків
та не буде ні я (романтика) ні сореля ні карбонаріїв
просто знай
і на твоїй троєщині
колись проростуть тюльпани

валянки

так, ти правий:

ми обоє з тобою валянки!

тільки я уги 36го розміру

на нозі студентки-німфоманки

бердичівського педучилища,

а тобі не вистачає галош

для повного комплекту щастя

на теренах загубленого

пострадянського простору.

кажеш мені:

- твій хліб сьогодні по три копійки,-
кладеш дріб’язок на стіл,

та я не просто марія,

щоб їсти з собачої миски,

і кожного божого дня

пробачати тобі,

що ти не дон педро

на моїй глибині,

а якийсь одноразовий мачо.

чуєш, а може просто -

поїси свої начос

десь у пуерто-рико?

і давай без істерик і криків!

яка вже різниця

хто, кого і як любив

в сто сімдесят третій серії,

коли наш фільм -

односерійний?!

о як ти правий

у своїх радянських валянках!

ну давай,

якби ти дозволив...

Миколі Ільків-Свидницькому

«а знаєш, я тебе ненавиджу.
ненавиджу,
бо ти розставляєш усе по поличках,
коли в мені живе хаос,
такий маленький некерований монстр,
котрий щоранку виривається назовні,
вмикає нагучно музику,
будить сусідів і слухає,
довго слухає,
як ті грюкають нам у двері,
і погрожують подзвонити куди слід,
танцює босими ногами
по холодній кафельній підлозі
і не боїться застудитися,
танцює, бо знає, як це тебе бісить,
бісить тебе, розливає каву,
а коли не розливає, -
ставить гарячу чашку на твій улюблений
дубовий стіл,
обпікає руки,

я люблю бернарда шоу

Зав’язка:

Коли дерева стають низькими, ти починаєш усвідомлювати, що нарешті потрібно робити вибір.

Розвиток дії:

Аналізуєш, ніби проходиш свій шлях спочатку до якогось певного моменту ще раз і ще раз, але цього разу з мікроскопом.

Найсмішніше - систематизуєш і робиш висновок.

Кульмінація:

Ти – лише рештки чоловіків. Чим тобі не біблійна легенда про початок світу і що ти банальне ребро?!

Експозиція:

Коли дерева були високими, тобі здавалося, що світ – карамелька в руках сусідського хлопчика, який постійно зве тебе «баратькою» (фіг зна чому, - К. Л.), дере за волосся і корявим почерком пише на парканах, цегляних стінах, асфальті  - «я тібя люблю». Тобі здавалося, що як сусідського хлопчика, цей світ можна змінити… з недосяжної карамельки, наприклад, на досяжний цукор з магазину по три гривні, що, загалом, однаково, бо вже тоді ти знала, що перш за все, цей світ і що є в ньому – любов, а отже з будь-якого цукру можна зробити карамельку. За цієї умови – що тобі до сусідського хлопчика?! Та з нього усе починалося. Під словом «усе», я маю на увазі тебе, якою ти є зараз.

Ти запитала його:

-          Чому ти звеш мене «баратькою», дереш за волосся і пишеш усюди корявим почерком «я тібя люблю»?! Хіба така любов? Хіба любов те, що несе лише біль і образу?

А він відповів:

-          Бо ти баратька! – і почав дерти твоє волосся.

Ось так ти вперше зрозуміла, що означає прислівник «по-чоловічому». Ось так ти вперше зрозуміла, що ніфіга ти не зрозумієш, якби не старалася і щоб не робила, а от лисою з часом ходити будеш. Що з іншого боку – так по-жіночому – наступати кожного разу на одні й ті ж граблі, мотивуючи: «Ну ані же такіє харошенькіє».

Ремарка:

Мене завжди дивували оці твої недолугі вислови, оці твої ірраціональні дії, котрі знайдуть своє логічне пояснення лише тоді, коли врешті якийсь чотириокий фауст, сидячи в своїй похилій, голодній норі, під каганкове світло і ковток коньяку відшукає сенс життя. Ну як можна так сліпо любити увесь світ?! Як можна ціною свого волосся давати шанси тому, хто хоче втопитися і вхопити на дно тебе з собою?! Так я зрозуміла, що любов – одвічний біль, та без нього не було б жодної розумової активності.

Коли тебе вперше захотіли загубити, поставивши в жахливо-кусючій синій сукенці в одну шеренгу з такими ж синіми сукенками і костюмчиками, і змусили серед задушно-бездушного натовпу крізь регіт і неслух пищати польовими цвіркунами якийсь ямбовий катрен з банальними римами, до якого, по великому рахунку, не має нікому діла, ти ще лизала свої карамельки  з магазинного цукру по три гривні, але вже починала думати, звідки той цукор береться.

втеча з сіті

Ярославу Гадзінському

Притумленним зойком, якого у місті
Давно вже не чути від гарків машин,
Я йду електричкою, підземкою, стрічкою
Обабіч чи поміж стриножених слів.

І вітер зап’ястки мої обіймає,
Лоскоче, мов хоче сказати: «Не йди!».
- Не йди! – я б хотіла не йти і ти знаєш,
Уривками рук, мов з кайдан: - «Відпусти!»

Діодними ранками манять МакДаки,
Для тебе вони, мов маршрутні боги,
Ботичні гекуби і техно-гекати…
Залежний, заручник вай-фай мережі.

«Зелених сестер» в голові стоголосся,
Прострації хвиль в павутинах доріг,
Ще трішки і замість волосся
Полізуть антени GPS-приймачів…

А сонце у небі… і вітер, і хмари…
мені б бігти по вогкій, вологій траві,
мені бігти - незакінчені справи,
та знов повертаюсь до міста в тобі.