вода

думаю про воду яка повагом збирається на носику погано закрученого крана
як падає вона поночі самогубцями з щонайвищого мосту краплями в раковину
як глухо і страшно непрочитаними листами розриває се падіння поховальну тишу
як коле вода мені розплескана кров'ю незапокоєна по рівчаках металевих тканин
як зникає вона висихає сльозами і слідами переходить пунктиром неначе в пісок
як голосить труба ніби плямкає риба губами і просить повітря ковток ще води
в цей момент кран як Бог 
мені шкода його 
стільки пролито марно 
води

вихід

лежати у ліжку холодному

і серце до стінки тулити

дитина а може пригорне

як вперше а раптом зігріє

задзвонить будильник о п'ятій

ніхто окрім нього не дзвонить

так хочеться часто кричати

без крику... пощо і по кому

і падати навзнак і навхрест

як листя червлене з балкона

по колу життя все по колу

цей холод будильник утома

проходимо з ними квартали

робота робота робота

є вихід і вибір - вокзали

та в них замуровано входи

море і холод

ми на маленькій крижині
усе що у нас зосталося
море і холод

ділимося по-братськи:

тобі - море
пливи куди хочеш

мені - холод
живи з ним як знаєш

дивимося один на одного
і у мить цю здається
розквітає північне сяйво

вулиця

і лишається вулиця вироком
отчим домом лишається сирістю
безпритульність ховається в імені
хоч здавалось з підвалів ми виросли

руки тягне тремкі свої ручиська
і будинки стають до нас спинами
мов кохані з їх клятвами вірності
ніби рідні слідами простиглими

не гірчить не страхає вже темрява
крок вперед чи назад ачи урвище
за правицю примари теперішнє
повертають у морозне минуле
тільки зараз нітрохи не холодно
поряд нас нам нікого й не треба
ми приймаємо вироки вулиці
всі ми вулиці  
для самих себе

про нього

любити тебе

ніби бути вісімдесят дев'ятою  

клавішею піаніно

постійно зайвою і завжди чорною

губитися на дні коробки

коли ти граєш на різні лади

свої душі

і зникає сонце серед позолоти

тягтись до вагнера

через штучні звуки природи

в час догоряння осіннього лісу

не хочеться вже ні першою

ні вісімдесят восьмою

тільки щоб останній листок

залишився не зіграним

сорочки

схолола земля
і мати холодна
у ночвах понурих
нічийні сорочки пере

порання німе
хтось вирвав усі голоси
із хати зі двору
травою скосив

лиш чути як б'ються
рука сорочки
сорочка і руки
і плескіт води

безсилі полотна
лягають на дужі шнури
а мати здається
вертають сини

механіка серця

коли замість серця настінний годинник

час нагадує дощ

а життя

у пригорщу зібрані краплі

вода просочується крізь пальці

і хвилини падають

висихають

і лишають плями на сизому асфальті

головне - не кохати

втім так ти ніколи не лишиш

достатньо вагомого сліду

глечики

так багато зібрано в глечики
молока
         що диви і розхлюпаєш
стрічку білого смутку лелечого
ще покличе та чи переступиш

і болітиме лагідно матінка
не людина...
             вирине з пам'яті
на сорочці в метелики застібка
запече але вже не обпалить

і нічого здавалося б глечики
перелито у них
               стільки вилито
молоко що чорніє на стежечці
мов дитина яку нами вбито

яблуневий сад

а буває...

до мене приходять привиди

не вночі як страхіття прохані

з ними куримо папіроси ми

димом душимо душі вдушені

ніби стане ще ніби пустощі

і розбите вщент не рахується

перший каже так буде краще нам

кожен в клітці птах прагне вольниці

відпусти зневаж і як вітер лови ці

нанівець зведи най покояться

най покаються тіні затінків

мовить другий що аж чортиця

думка чорниться ніби маківка

що цвіла колись та посивіла

віднеси його поки сонного

решта цідить словами мурами

ген із серця свого...

                            а хто ви всі

тумани над столами розсіються

і залишуся я і залишиться Вінниця

це життя на хрестах і на милицях

яблуневий сад доки світиться

щось таке в мені непогашене

понад силою понад вірою

клубок

куховарити дні 

виварювати думки 

кришити слова

небагато лишається по воді

небагато потрібно

коли годований змій 

повзе з твоєї землі за мить 

як упадуть стіни нагірного храму

не загубити хреста 

дерев'яного срібного

червоного між грудей 

та області живота

того що на струни скрипкові

колисковою ліг

і у серці заледь не пропав

все стає паперовим корабликом

сусідського хлопчика

за течією гірського струмка

іриси

між криниці мої іриси зацвіли

такі глибокі й темні криниці

а квіт на сонці буцім в молоці

уста дитяти без вини і болю

джмелі летять мов боїнги джмелі

колишуть пелюстки

як бальне плаття

а те нічого що із серця щастя

пилком піде від мене по тобі

такі глибокі й темні криниці

це вперше в них

настільки повно

щастя

задзеркалля

що ти зробиш тепер

не важливо

його кроки на видих

розмиті дощем

іще двері скриплять

та столи у хлібинах

безіменних людей

ледве стримують щем

вийдеш із хати

і в чорну пустелю

коли холод пече

усе дужче вогню

коли ради немає

і не шелесне

і не чичиркне

думка затягне петлю

а світ задзеркалля

де пекло і небо

де чорне і біле

де захід і схід

у більше любові

і часу і віку

у кремові хмари

злились

Корабель

старигану з якорем замість ніг поряд стін соборів

сниться стариган із крилами

риба і море

він бачить як чорна хустина молочною чайкою

розписує небо і воду

свободою

битви із левами човни з альбатросами

тихії гавані

світловолосі...

бриз перехожих хвилі посну

підошвами тривожить...

кажуть корабель не прийшов

а що як один лиш причалив

Дивитися у дуло пістолета...

Дивитися у дуло пістолета ніби заглядати у колодязь
на дні якого поряд вимитого каміння ховається істина
і вічність
боятися її усім своїм кругозором
розподіляючи час
на секунди
у яких ледь чутно помах крила
у височині маячного птаха над тобою
голоси заквартального дитячого майданчика
і хід коліс по вибитому з доріг щебеню
загортати страх ніби новонародженого
у батьківську сорочку
шшш... казати йому перед неминучістю
ніби заплющувати очі на відро
яке з несамовитою швидкістю
ось-ось плюхнеться і розплескає
зібрану спокоєм поснулу воду
ніби лаву по тілу вулкана

Запали мене...

запали мене чуєш 
запали
дай на іскрах очей твоїх 
я згорю
і роздмухуй розвій мене 
до золи
бо із попелу днів 
по вівтарю
я повернуся
темним світлом
і стоятимеш так коло хати
перемурзаний чорним і білим
журавлів своїх зустрічати
і тужити з синицею в лівій

позабудь мене чуєш 
позабудь
дай спливти мені спогадом 
по воді
не тримай мене і не руш 
з перепуть
з ласки Божої 
по останній зорі
ми знайдемося
своїм світом

Л. як Жак...

Андрію Мироховичу

"Л. як Жак що курить на канапі у своєму кабінеті"*
темно-коричневий фільтр RІCHу
гіркне у роті мов жовта піґулка
чи то Но-шпи чи то прощання
загалом не важливо що його ковтати вдень
аби пережити ніч
не "дивитись у небо мов пілот на пенсії"**
не дивитись на землю з висоти свого шостого поверху
не хотіти униз
кажеш присвяти мені текст
додаєш ти ж дивись лише гарний
пачка Зібрання*** чорного-чорного
повторює долю Ана-10а****
розкривається у прокуреному до крові повітрі

спрага

ніби хочеш води та руками з ріки не напитись

річка стрімко тече наче жінка іде в нікуди

не спинити її та і ноги здається вросли

в ній давно оселились як небо ясні коропи

на хвости їх щасливі тобі лише щастя дивитись

мінералку подасть ніби з лету хтось схопить за руку

зупинись не пірнай в цім житті так багато... а ти

спраглий серцем і спраглий за духом

що вода коли хочеш живої своєї святої води

Українська трагедія (хомначит)

Вирішила начитати кілька текстів, ібо більше не пишеться, а щось робити завжди потрібно :) Вийшло як звернення Президента :)
Текст отутечки